ПЕНСІЙНИЙ КУР’ЄР
ПЕНСІЙНИЙ КУР’ЄР

Клейноди: козацькі святині

Наша символіка

Корогва, булава, бунчук, каламар, печатка, гармата й литаври для козаків були тим, чим для нас нині є державний прапор, герб і гімн.

А можливо, чимось набагато більшим. Сучасні державні символи ми сприймаємо як щось абстрактне, що має радше духовне значення. Для козаків клейноди були цілком матеріальними святинями й свідченням статусу людини, яка володіла тим чи іншим предметом-символом. Утім, клейноди не були козацьким винаходом, степові лицарі надбали їх із різних культур, переважно від поляків. Саме це слово, власне, є запозиченням із Речі Посполитої, що перейняла його в німців (das кleinod означає «скарб, коштовність»). «Кур’єр» вирішив докладніше розглянути історію головних клейнод, аби краще зрозуміти їх походження і вловити саме той зміст, який свого часу вкладали в них козаки.

Вишиті золотом

Найбільшою святинею українського козацтва була корогва, по-сучасному — прапор.

Попервах козацьке військо мало прапори тих держав, які брали їх на службу. Уперше козакам вручив корогву — бойовий прапор із польським орлом, король Стефан Баторій 1578 року. У своєму привілеї король, зокрема, зазначав: «Як добре козаки з татарами б’ються, настановив їм корогву…». 1594 року українські козаки були на цісарській службі й отримали австрійський прапор, під яким вони воювали проти Речі Посполитої під час повстання 1594—1596 років, яке очолювали Григорій Лобода, Матвій Шаула і Северин Наливайко.

Згодом, у міру зміцнення козацтва як стану корогви стали різноманітнішими. Їх шили з найдорожчих тканин й оздоблювали вишивкою та гаптуванням. Найчастіше золотом вишивали образ Пресвятої Богородиці — небесної заступниці козацтва, або козака з шаблею та мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах образи святих (найчастіше архистратига Михайла), хрести, сонце, місяць, зірки, зброя, звірі. Ці прапори були здебільшого блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного й чорного кольорів. З різних письмових згадок можна судити про те, що в козацькому війську тривалий час не було однотипних корогв, натомість панувала повна їх довільність — як у формі та зображеннях, так і в кольорах. Очевидець штурму козаками Гомеля 1651 року писав: «О 8 годині рано при зміні варти побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою, потім показалася друга, червона корогва, а коло неї — три білі і дві чорні, і дві жовто-блакитні». З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виготовляли переважно з блакитного полотнища, на яке жовтою фарбою наносили зображення зірок, хрестів, зброї. Корогва останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського являла собою продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому було вишито яскраві золоті герби. Свою корогву мало не тільки все Військо Запорізьке, а й кожен полк і сотня. На щодень і в мирний час використовували значки — малі прапорці. Полотнище значка зазвичай мало форму трикутника чи прямокутника з трикутним кінцем, а його колір відповідав кольору великої корогви.

Розуміючи, якого значення надавали козаки корогві, польські шляхтичі завжди домагалися, щоб на знак перемир’я козаки видавали її. Наприклад, 1596 року, ведучи переговори з Наливайком щодо перемир’я в с. Солониця під Лубнами, польський гетьман Станіслав Жолкевський вимагав від козацького гетьмана «розпустить свою купу та віддати корогву Максиміліана й артилерію». Про надзвичайну вагу корогви в ієрархії козацьких клейнодів свідчить також той факт, що посада хорунжого була однією з найпрестижніших серед козацької старшини. Офіційним обовʼязком, зокрема, генерального хорунжого за Гетьманщини була охорона головної корогви козацького війська. Крім того, генеральний хорунжий відав військовими справами, був ад’ютантом гетьмана, міг виконувати обов’язки наказного гетьмана й мав провід над відділом надвірного гетьманського війська.

Ознака гетьманства

Гетьман, а також кошовий отаман на Січі мали свій клейнод, фактично ознаку їхньої влади — булаву. Спочатку це була зброя, дуже популярна в східних народів. Булавою користувалися, зокрема, татари, від яких вона потрапила до поляків, а від них — до козаків. Про те, який вигляд мала гетьманська булава, можна дізнатися з портретів гетьманів від Сагайдачного до Розумовського. Це була горіхова палиця завдовжки 50—70 см зі срібною визолоченою кулею на кінці. Булаву розкішно оздоблювали, переважно смарагдами й перлами. Як символ найвищої влади вона завжди перебувала на видному місці. Наприклад, під час чергових переговорів із поляками у Львові в жовтні 1648 року Богдан Хмельницький сидів за столом із золоченою булавою. А під час виборів нового гетьмана вона лежала на столі. І тільки тоді, коли претендента «гетьманом окрикнули і давали йому булаву і бунчук у руки».

Існував давній запорозький звичай: претендент на булаву мав спочатку двічі від неї відмовитись, а третього разу прийняти й подякувати товариству за довіру. Козацький літописець Самовидець, описуючи сцену обрання гетьманом Дем’яна Многогрішного в Новгороді-Сіверському 1668 року іронізує, що той не хотів булави «як стара дівка доброго жениха».

Відзнакою полковника спершу також була булава. Під Львовом

1648 року всі полковники мали золоті булави, оздоблені камінням. Пізніше полковницька відзнака дістала назву пірнач або шестопер. Це та сама булава, кулю в якої порізано на шість частин. Пірнач полковник завжди носив із собою: на війні й під час офіційних виходів. Окрім того, кожен полковник мав невеликі пірначі — залізні, мідні. Їх він давав замість паспорта людям, яким доручав якусь справу.

Важливим атрибутом влади був бунчук — древко завдовжки 2–2,5 м, верхівку якого прикрашала кулька-маковиця, від якої донизу звисали пасма кінського волосся й червоні мотузки. Бунчук мав показувати місце перебування гетьмана на полі бою. Козаки запозичили цей клейнод у турків, і кількість пасом (від 1 до 7) залежала від службового становища того, кого бунчук супроводжував у походах. Перед султаном, приміром, носили бунчук із сімома пасмами, так само як перед гетьманами. Запорожці виготовляли клейнод із білого кінського волосся й червоних мотузок. Гетьманський бунчук охороняв і захищав генеральний бунчужний.

Зі списом і мушкетом

Символом влади судді була військова печатка, яку козакам пожалував Стефан Баторій. Нею утверджували всі офіційні документи Війська Запорозького, які видав кош: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. На першій відомій військовій печатці 1592 року бачимо незмінне надалі зображення козака з мушкетом — символічний образ славного запорізького війська та його військової могутності. Запорожці мали округлу печатку, спершу невелику, згодом більшу, посередині якої був герб — козак із мушкетом і списом. На печатці Гетьманщини козак був без списа, тільки з мушкетом.

Символом влади військового писаря, що завідував канцелярією, був срібний каламар із гусячим пером. У козацьких канцеляріях чорнильниці-каламарі мали найрізноманітніші форми й були зазвичай мистецькими витворами народних умільців. Їх виготовляли з металу (бронза, срібло), скла чи кераміки.

Важливим атрибутом козацтва були литаври — мідні чи срібні півкулі з натягнутою на них шкірою і дерев’яними паличками для ударів. Литаври кріпили на дерев’яних або залізних триногах, ними відав козак-довбиш. Військовий довбиш був важливою особою на Січі, оскільки ударами в литаври збирав козаків на січовий майдан, козацьку раду. Ударом литаврів довбиш подавав сигнал про те, що кошовий отаман ставав під корогву, а військова старшина — під бунчук. Мідні духові труби використовували в походах і битвах для подання бойових сигналів і як військову музику.

Найбільший клейнод

До військових клейнодів інколи відносили також козацьку гармату. Можливо, це було пов’язано з тим, що артилерія була дуже дорогою. Тому на Січі гармати зберігали у військовій скарбниці, у потаємному місці нарівні з коштовностями. Гармата належить до клейнодів, можливо, й тому, що вона була серед перших козацьких клейнодів, які надав реєстровим козакам польський король Стефан Баторій 1576 року. Про гармату як почесний клейнод згадує також Павлюк у листі до козаків від 1637 року, у якому він повідомляв: «Зволили писати до нас, товаришів своїх, відказуючи за військові клейноти, цебто, за гармату… Взяли ми її як свій власний клейнот і скарб військовий…». Щоправда, наступного року козаки під проводом того ж таки Павлюка програли битву від Боровицею, «в бою стратили гармату, корогви, печать — клейноти, всі королем надані». З-поміж клейнодів Богдана Хмельницького часів Національно-визвольної війни 1648—1657 років Самійло Величко згадує «3 легкі польові гармати».

Усі названі клейноди, окрім палиць для литавр і гармат, зберігали в січовій Покровській церкві, у скарбниці й виносили тільки за особливим наказом кошового. Під час урочистих заходів клейноди ставили на чільне місце. Перед початком січової ради кошовий отаман брав булаву й ставав під корогвою, суддя і осавул тримали тростини, оздоблені сріблом, військова старшина ставала під бунчуком. Це дійство супроводжувалось ударами в литаври, звуком сурми, пострілом з гармати.

Чи буде реституція?

З різних причин гетьманські клейноди й козацькі раритети виявилися розпорошеними по світу. Нині вони зберігаються в музеях Польщі, Росії, Швеції, Туреччини. У Польщі, зокрема, перебувають прапор і шабля гетьмана Сагайдачного. 1709 року Петро І, роздивляючись захоплені під Полтавою трофеї, вирішив зайнятися їх колекціонуванням і створив у Росії кілька музеїв, в основу фондів яких поклали козацькі речі й клейноди. Зокрема, в офіційних документах згадано 13 корогв і понад 60 гармат. До революції в Преображенському соборі Петербурга опинилося ще 20 курінних корогв, три бунчуки, срібна булава — клейноди Задунайської Січі. Чи повернуться колись ці реліквії в Україну, невідомо.