ПЕНСІЙНИЙ КУР’ЄР

Коли сини б’ють у спину

Народжується в сімї дитина, і батьки думають: буде при кому доживати старість. А минають роки, і саме рідна дитина може стати для батька з матірю першим ворогом. І що тоді старим робити?

Сьогоднішня наша добірка — це листи й телефонні повідомлення читачів про життя стареньких людей, котрі не мають до кого прихилитись і мусять захищатися від найрідніших. Нетипові історії, скажете ви. «Кур’єру» також хотілося б так думати.

Ірина Василівна Л., м. Житомир

«Хочу розказати про неподобство, що відбувається в нашому будинку: син знущається зі свого батька і, боюся, що це може закінчитися бідою. А історія така. У сусідньому під’їзді жила інтелігентна подружня пара: він був якимось високим начальником, вона викладала в інституті. Ми всі думали, що вони не мають дітей, бо нічого ніколи про них не розповідали. І от кілька років тому жінка померла, чоловік лишився вдівцем. Завів собі собаку, товаришував з такими самими пенсіонерами, як сам, жив, як усі. А цього року до нього вселився син. З’ясувалося, що його багато разів засуджували до ув’язнення за крадіжки, що мати з ним давно розсварилась і заборонила показуватись їй на очі. І тридцять років, скільки будинок стоїть, ніхто із сусідів цього сина тут не бачив. А він, як дізнався, що мати померла, посміливішав і з’явився. Точніше, батько його викликав, бо ж у 83 роки страшно жити самому, це зрозуміло.

А потім близькі сусіди почали звертати увагу: у квартирі старого часто зчиняється ґвалт-крик і гавкіт собаки чути навіть на останніх поверхах. Почали розпитувати — сусід мовчить, тільки бачимо, що синці в нього з’явилися. Стало зрозуміло: синок батька б’є. Скоро вивідали: і б’є, і пенсію в нього забирає. Скільки разів радили старому виписати сина з квартири й вигнати, однак той відмовчувався, навіть почав уникати сусідів. Ото візьме собаку і йде кудись до річки на весь день, уже з нами у дворі на лавці не сидить, як раніше. А під час одного скандалу собака кинувся захищати старого, то синок пса вбив. Чи то придушив, чи вдарив чим — старий мусив потім собаку в яру закопати. А тепер синок погрожує, що батько ляже коло свого пса. І що робити? Писати на сина заяву в поліцію старий не хоче. А той скільки разів батька на сходи з квартири виштовхував, додому не пускав. Сусіди і годують діда, і притулок йому дають. Пропонувала я написати колективну заяву в поліцію, то тільки дві людини зголосилися поставити свої підписи. Ніхто не хоче з тим бандюком зв’язуватися, бо ж він усім погрожує. Отака безкарність.»

Лідія Петрівна В., Дніпропетровщина.

«У нашому будинку нещодавно сталася трагедія. Пенсіонерка, що мешкала у двокімнатній квартирі разом із сином і невісткою, викинулася з балкона. Але то був четвертий поверх, вона впала на дерево, а з нього — на мотузки для білизни, потім на клумбу. Не вбилась, але дуже покалічилася. Переповідаю те, про що кажуть сусіди, які колись разом із нею на заводі працювали. Цій пенсіонерці 84 роки, вона має одного 50-літнього сина. Він працює водієм, а його дружина — перукаркою в салоні. Мають троє дітей, уже дорослі, школу закінчили й десь вчаться. Квартиру баба Ліза колись одержала від виробництва. Пристойна, порядна людина, не алкоголічка, не ледащо. І сина сама піднімала, бо чоловік ще замолоду в аварії загинув. Сусіди кажуть, що невістка все життя тримала бабу Лізу в чорному тілі. Що не мала баба навіть свого дивана — на ніч їй ставили розкладачку, що днями син із невісткою до неї не обзивалися: хотіли, щоб вона погодилася переселитися до своєї самотньої молодшої сестри. Я завжди відчувала, що цій жінці живеться нелегко, адже вона ходила просто в дранті: з весни до зими в гумових шльопанцях, у якійсь заяложеній спідниці й кофті. А взимку її не було видно, думаю, що бабі просто одягти було нічого. Усі пенсіонери в нашому дворі одягаються скромно, а на бабу Лізу аж якось незручно було дивитися. А головне, тільки вона з усіх нас мала проблеми із зубами й розмовляла завжди, прикриваючи рота рукою. До речі, мені доводилося з нею кілька разів спілкуватися — вона справляла враження абсолютно нормальної людини, котра міркує розсудливо, логічно викладає свої думки.

А тепер її невістка каже, що баба, мовляв, давно «чудила», тому й з балкона кинулася. І під цим приводом не пускає нікого із сусідів провідати бабу Лізу. Не вірю я в це божевілля. Думаю, сусіди мають рацію: несила було бабі терпіти наругу від домашніх, тож вона вирішила в такий страшний спосіб звільнитися від них. А от тепер повністю в їхній владі, бо руки й ноги поламала, у гіпсі вся. Медсестра дільнична казала, що аби баба встала, потрібні дорогі ліки й ретельний догляд. Боюся, не дочекається баба Ліза ні ліків, ні догляду. Не здивуюсь, якщо вона скоро помре».

Григорій Сергійович К, Херсонщина.

«Моя дружина, помираючи, дуже тужила, як я без неї житиму, бо ж мало до життя пристосований. Я тоді й подумати не міг, наскільки моя Рая була прозорлива. Я справді прожив за її спиною — художник, переймався творчістю, а на ній була сім’я, побут, проблеми. А я без неї якийсь дезорієнтований став, навіть із сином не можу порозумітися.

Я мав квартиру в Херсоні, однак жив переважно у своєму будинку на березі Дніпра, трохи нижче за Каховське водосховище. Там у мене чудова майстерня, багато сонця, усі умови для роботи. 2014 року в херсонській квартирі поселився мій син — виїхав із сім’єю з Криму. Я все розумію: війна, переїзд, розшматоване життя, депресія. Та якось не по-людськи в нас усе пішло. Син із невісткою ніяк не могли знайти нормальну роботу, грошей не вистачало, почали мене підбивати, щоб я здавав будинок відпочивальникам. Ну добре, я його здавав, потім продав, бо син хотів якийсь бізнес почати на виручені гроші. Бізнес не залагодився, тільки гроші втратили. Син почав вимагати, щоб я шукав замовників на своє малювання й допомагав йому фінансово. Попробував я щось робити — ніхто не купує. Син каже: «Ти не стараєшся». Це я не стараюся? Він мені сторінку в Інтернеті завів, щоб я картини продавав, а там стільки продавців, що й без мене тісно. Мені незабаром 75, вже несила малювати, онуччин портрет другий рік не можу закінчити. А грошей треба й треба. Онук закінчив школу — шукали гроші на навчання. Я мав три картини художників XIX століття — невістка примусила продати. Потім старовинні книги з бібліотеки, гарнітур із карельської берези — усе цінне з дому мусив продати, щоб допомогти синові. А він каже: «Як не зугарний по-людськи малювати, то мусиш продавати». А хіба я винен, що вже не можу малювати?

Дав син оголошення, що я навчатиму дітей малювання. Однак дітям треба інше — підготуватися, приміром, до вступу на архітектурний факультет чи в художню академію. А я не знаю, як їх готувати. Братиму з дітей гроші, а вони потім не вступлять, то я буду винний. Не хочу я такого. І з репетиторством цим більше клопоту, ніж заробітків. Бо для занять потрібна окрема кімната, освітлення, спокій. Де це все у квартирі? Нічого в мене не вийшло, тільки сварок із домашніми побільшало.

Тільки не думайте, що син злий, він просто дуже нещасливий. До чого не візьметься, нічого не виходить, тільки гроші втрачає. У мене дружина підмогою була, а його дружина тільки плакати вміє.»

Катерина Павлівна Н., м. Київ

«Свого часу мені доводилося іноді готувати їжу одному старенькому відставному генералові, котрий самотньо жив у своїй квартирі. А от нещодавно від знайомих дізналася про нього таке: після початку карантину, коли літнім людям не радили виходити на вулицю, онук генерала забрав його банківську картку, на яку приходила пенсія, щоб самому знімати дідові гроші. Забрав і поїхав на відпочинок, залишивши старого без грошей і продуктів. А після повернення жодного разу до діда не прийшов і картку не повернув. За стареньким доглядає чоловік, якому онук мав кидати на картку плату за роботу. Однак він переказує якісь мізерні суми, на які доглядальник мусить годувати і свого підопічного, бо ж не кидати старого чоловіка без їжі. А генералові вже 88 років, він дуже слабкий, потребує багато уваги до себе, ліків. На вулиці став погано орієнтуватися, то доглядальник клав йому в кишеню папірець із прізвищем й адресою, щоб не загубився. А тепер уже рідко його випускає, зачиняє самого в квартирі, а це ж небезпечно. Генеральська пенсія чимала, онук нею користується, а про діда зовсім не дбає. Кажуть, обіцяв дідові ремонт зробити, і не зробив, грибок усю квартиру з’їдає. Покладається, мабуть, на совість доглядальника. А мені казали, що доглядальнику ця ситуація вже набридла — отак залишить діда самого в квартирі й станеться біда.»

P.S. Нагадуємо читачам: дорогі друзі, якщо ви надсилаєте листи в рубрику «Сімейні справи», робіть на них відповідну позначку.