ПЕНСІЙНИЙ КУР’ЄР

На сьомому році війни…

Законодавство України передбачає соціальний захист і психологічну підтримку жінок із родин учасників бойових дій. Однак жінки все одно почуваються незахищеними й навіть потерпають від домашнього насильства.

Це засвідчили результати дослідження «Вивчення потреб жінок з родин ветеранів та загиблих учасників конфлікту на Сході України», проведеного громадською організацією «Київський підрозділ «Об’єднання дружин і матерів бійців — учасників АТО» за підтримки уряду Канади.

Дослідження було проведено в червні—серпні поточного року, у ньому взяли участь 200 жінок Київщини у віці від 18 до 85 років — матері й дружини ветеранів і загиблих воїнів. І хоч ідеться не про всеукраїнське опитування, проблеми, окреслені в ньому, є болючими в усіх регіонах країни.

Чому дослідники зацікавилися саме становищем жінок у родині ветеранів? Та тому, що вони є тим найближчим оточенням ветерана, котре забезпечує йому комфортну адаптацію до мирного життя і проходить цю адаптацію разом із ним. «У той же час ці жінки перебувають у стані постійного психологічного напруження. Матері та дружини ветеранів зазвичай залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Це особливо стосується такої чутливої теми, як насильство в родинах ветеранів, соціальна ізоляція, незахищеність», — каже голова правління ВГО «Обʼєднання дружин і матерів бійців — учасників АТО» Наталя Музика.

Неприязнь замість уваги

«Наша родина — єдина родина загиблого в селі. Ніхто нічим не допомагає, жодного разу не привітали навіть з Днем матері, про нас просто забули», — сказала під час опитування одна з респонденток.

Відчуття непотрібності, навіть своєї обтяжливості для суспільства виникає у вдів, матерів і дружин тому, що вони (до 46% опитаних) стикаються з порушенням їхніх прав у отриманні пільг і допомог, найчастіше, коли йдеться про земельні ділянки або санаторно-курортні путівки.

А ще тому — і це найжахливіше! — що жінки почали відчувати неприязнь і навіть ворожість з боку суспільства після того, як набули статусу члена родини загиблого чи учасника АТО. Ця неприязнь поширюється також на дітей ветеранів у дитячому садку і в школі. Найчастіше про це казали жінки з маленьких сіл і міст, котрі в повсякденному житті дуже залежать від місцевої громади. Знайомі, сусіди, представники місцевої влади, перевізники не задумуються, що за свої пільги жінки заплатили перебуванням синів і чоловіків на війні й навіть їхньою загибеллю. Оточення чомусь сприймає їхні пільги як «дармові». За словами респонденток, їм часто доводиться чути на адресу своїх синів і чоловіків «ми їх туди не посилали», «пішли заробляти гроші» тощо, а на свою адресу — різноманітні дорікання замість реальної допомоги. «Голова сільради викликала й сварила при всіх, що землю, яку вони надали, ми не покосили. А косити її нема кому: чоловік хворий, а я з паличкою ледь ходжу», — ось типова ситуація, котру змалювала одна з респонденток.

«Я в своєму районі єдина мати загиблого бійця, — каже Світлана Губер, що брала участь в опитуванні. — Із боку місцевого самоврядування до мене немає жодної уваги. Немов мене нема й у нас взагалі війни не існує». За словами Світлани, держава і громада чомусь вважають, що матері загиблих обов’язково мають бути літнього віку, пенсіонерками, для того щоб на них звернули увагу. Тоді як серед матерів багато жінок середнього віку. Приміром, Світлані 2014-го, коли загинув її син, був тільки 41 рік. І вони також потребують захисту й підтримки!

Погодьтеся: це цілком слушне зауваження. Зокрема, молодим матерям не завадила б, серед іншого, державна гарантія працевлаштування. А в певних випадках — безкоштовний медичний супровід і спеціальна грошова допомога під час можливої вагітності і пологів: часто матері втрачають на війні єдину дитину і у віці «трохи за сорок» ще можуть народити, щоб не збожеволіти від горя.

Одне слово, ідеться не просто про пільги, а про щиру увагу до життєвих проблем матерів і дружин.

Синці й образи

Стикаючись з упередженим ставленням громади, сім’ї ветеранів починають відсторонюватися від оточення, ізолюватися, а це ще більше погіршує ситуацію, напружує стосунки й всередині сім’ї, аж до випадків домашнього насильства.

За словами Вікторії Кравчук, матері загиблого бійця, котра проводила опитування, жінок було непросто викликати на відверту розмову про те, як їх лають, ображають і б’ють сини і чоловіки. Тому слова 75% опитаних жінок, що вони не стикалися з домашнім насильством, викликають мало довіри в експертів. «Думаю, що 75% — це ті, що насправді потерпають від домашнього насильства», — каже Вікторія. Вона зауважує: більшість опитаних жінок навіть не розуміє, що певні дії чи слова чоловіків і синів є насильством над ними. Якщо чоловік не дає грошей, забороняє щось купувати, зустрічатися з подругами — це все прояви насильства. Тоді як жінки вважають насильством хіба що побиття, «коли вже синець».

Жінки якось приречено сприймають домашнє насильство — дослідження зафіксувало поодинокі їх звернення по допомогу в поліцію, медичні заклади чи до психолога. Більшість жінок не намагається шукати захисту. І навіть пояснює, чому: сподіваються справитися самотужки, не хочуть виносити сміття з хати, не вірять, що хтось зможе допомогти. Останнє, на думку експертів, є найстрашнішим. Бо жінки або зневірені в доброзичливому ставленні до себе чужих людей, або не знають про можливість скористатися допомогою психолога, юриста чи груп взаємопідтримки в жіночих організаціях. Вони просто терплять наругу від синів і чоловіків.

Тому знову і знову йдеться про потребу психологічного супроводу сімей ветеранів, про спеціальні тренінги для них — як організувати спілкування в родині, у якій чоловіки мають важкий досвід війни, а жінки — важкий досвід очікування. Очевидно, що роботу серед військових із запобігання домашньому насильству треба проводити ще під час їхньої служби. На думку фахівця Департаменту військової освіти, науки, соціальної та гуманітарної політики Міноборони Любові Гуменюк, цьому може сприяти ухвалення нового Статуту ЗСУ, окремі положення якого стосуватимуться насильства за ознакою статі (проєкт Статуту нині розробляють).

До речі, деякі представниці жіночих організацій, котрі брали участь у презентації результатів дослідження, наголошували, що насильство в сім’ях ветеранів часто спричинене алкогольною і наркотичною залежністю колишніх бійців, що виникла через величезне емоційне напруження, якого вони зазнали на війні: «Це не проблема ветеранів, а проблема наслідків війни». А оскільки на війну мобілізувала чоловіків держава, то насамперед вона має брати на себе відповідальність і за алкоголізм ветеранів, і за насильство, яке вони чинять у сімʼї під впливом алкоголю й наркотиків. Однак, на думку психологів, така позиція може знімати відповідальність із самих ветеранів — алкоголіків і наркоманів за свої вчинки. І цим розв’язує їм руки для домашнього насильства.

***************

Під час опитування жінок просили висловитися стосовно того, як можна поліпшити ситуацію. І от що вони казали: треба домогтися, щоб родини ветеранів могли без проблем користуватися своїм правом на отримання пільг; треба формувати в суспільстві позитивний образ ветерана — захисника, а не прохача-утриманця; треба оптимізувати роботу з ветеранами соціальних служб на місцях.

Жінки озвучили також конкретні пропозиції. Приміром, ліквідувати різницю в розмірі виплат сім’ям загиблих (у зв’язку з підвищенням розміру матеріального забезпечення в ЗСУ 2020 року родини загиблих одержують більшу виплату, ніж родини загиблих у найгарячіші періоди війни 2014—2015 років. Крім того, існує різниця у виплаті рядовим бійцям і офіцерам, тоді як смерть забирає життя незалежно від звання й посади військового). У кожному військкоматі створити так званий соціальний паспорт сім’ї ветерана або загиблого на війні, у якому фіксувати проблеми родини й способи їх розвʼязання. Передбачити для матерів і дружин загиблих особистий соціальний супровід з часу отримання сповіщення про загибель рідних, адже після цієї звістки жінки перебувають у дуже важкому психологічному стані й самотужки їм складно розібратись у нормах законів щодо свого статусу, пільг і прав.

А щоб допомогти ветеранові вийти із самоізоляції, навчитися приймати людей, які не були на війні, і контактувати з ними, у обов’язковому порядку треба залучати ветеранів і членів їхніх родин до прийняття важливих рішень громади (щоб брали участь, приміром, у громадських слуханнях, різноманітних проєктах тощо) — необхідно показати ветеранам зацікавленість громади в їхній думці й допомозі. А головне — держава має демонструвати громаді приклад шанобливого й вдячного ставлення до ветерана. «Якщо шануватиме влада, то і люди почнуть шанувати», — кажуть жінки.