ПЕНСІЙНИЙ КУР’ЄР

«Нічна відьма»: зустрічі і розставання

Фронтовий роман цих людей надихнув Леоніда Бикова на створення образів Ромео і Маші у відомому фільмі «У бій ідуть самі «старики».

Щоправда, у реальному житті їм пощастило: героїчна пара військових льотчиків Надія Попова і Семен Харламов змогли пережити війну. І зберегли все, що було для них найважливішим.

Історія кохання, що почалася на фронті, закінчилася 6 липня 2013 року – не стало Надії Василівни Попової. Сьогодні «Кур’єр» згадує, як це було…

З неба — на землю

Той день, 2 серпня 1942 року, врізався в її пам’ять до найменших подробиць. На світанку, коли, повертаючись із повітряної розвідки, вона вже повернула машину до аеродрому, кулеметні черги дістали їхній тихохідний У-2. Останніми зусиллями вона посадила літак. Разом зі штурманом вони ледь устигли відбігти вбік, як бензобак вибухнув.

Вони довго брели степом. Раптом попереду розрізнили дорогу, якою їхали вантажівки, ішли піхотинці. Дівчата примостилися в кузові вантажної машини, бійці поділилися з ними пайком.

Тепер, щоб повернутися на свій аеродром, треба було розібратися в обстановці. В одній з машин їхав поранений льотчик-винищувач, якого кілька днів тому також збив німецький літак. Майже наосліп він усе-таки зміг посадити зрешечену машину, а потім польовий лікар нашвидкуруч і без наркозу вийняв у нього з обличчя осколки, перебинтував і відправив до шпиталю. Тепер льотчик їхав на санітарній машині тією самою степовою дорогою, на яку випадково натрапили льотчиці. Марлеві пов’язки закривали всю його голову і обличчя, з-під бинтів було видно тільки очі й губи.

Надя сіла поруч, зав’язалася розмова.

— На якому літаку ви літаєте? — запитав він.

— А ви вгадайте!

Він почав називати всі види військових літаків. Дівчина у відповідь посміювалася: «Не вгадали!» Коли почув, що літають на У-2, не повірив: «Та це ж навчальний літак. Як на ньому можна воювати?»

І Надя розповіла, як на У-2 їхній полк бомбить ночами ворожі об’єкти.

Вони їхали разом кілька днів. Щоб Семену було легше переносити складні перев’язки, дівчина наспівувала йому свої улюблені пісні та романси. У Сталіно (таку назву до 1961 року мав Донецьк), де минуло її дитинство, був чудовий палац культури, вона навчалася у вокальній студії, виступала на сцені. Слухаючи її пісні, Семен тільки повторював: «Заспівайте ще…»

Потім вони читали одне одному вірші, дивуючись, що в обох ті самі улюблені рядки. Говорили й не могли наговоритися.

Але… настав час прощатися. Коли в дівчат з’явилася можливість повідомити в штаб полку, де вони перебувають, по них прислали літак. А Семена повезли далі — у госпіталь, адреси якого він ще не знав. На степовій дорозі вони розсталися, навіть не сподіваючись на зустріч…

«Дуньчин полк»

Спочатку над льотчицями 588-го бомбардувального нічного жіночого авіаційного полку на фронті просто сміялися. Наші поблажливо пирхали: «Теж мені — льотчиці! «Дуньчин полк» (по імені командира Євдокії Бершанської (Бочарової).

Фашисти не відставали: «Рос Іван закінчується, тепер його фрау воюватиме. На У-2, цьому давньому шматку фанери». Аси Герінга, яким ще ніколи не доводилося стикатися в небі з жінками, сміялися більше за всіх. Жартуючи, обіцяли відразу їх не збивати, а, добре залякавши, примушувати сідати.

Однак це було тільки спочатку. Через кілька місяців їх боялися й ненавиділи. Виявилося, що, якщо заглушити мотор далеко від ворожого об’єкту, то цей легкий фанерний літак здатний довго планувати на невеликій висоті, в абсолютній тиші, недоступний для радарів. Тому він з’являвся над ворожим об’єктом абсолютно несподівано. Німці забули про сон і спокій, коли на їхні голови посеред ночі стали сипатися бомби, — здавалося, нізвідки. «Nachthexen» (нічні відьми) — так вони прозвали відважних радянських льотчиць.

Уява малювала злісних бабусь, а тим часом вік бойового складу жіночого полку був від 17 до 28 років.

Самій Надії Поповій перед початком війни виповнилося лише 19, але її вже вважали досвідченою льотчицею. Після школи вона навчалася в аероклубі, закінчила Херсонську льотну школу. Повернувшись у Сталіно, вступила у військове авіаційне училище, а коли їх евакуювали, стала інструктором — навчала курсантів. Восени 1941 року, дізнавшись, що відома льотчиця Марина Раскова набирає дівчат у військову авіацію, почала один за одним писати рапорти з проханням зарахувати в жіночу льотну частину.

Зарахували. І як досвідчену льотчицю призначили командиром ланки.

Надія знайти Надію

Доля подарувала їм ще одну випадкову зустріч, яку інакше як дивом не назвеш.

«Нічні відьми» стояли тоді в гірській станиці на Кавказі. Удень ховали літаки під деревами, а ввечері виводили на невеликий майданчик і злітали. Запасу пального вистачало, щоб долетіти до фронтового аеродрому, де приземлялися винищувачі. Там вони знову заправлялися, підвішували до літаків бомби й відлітали на завдання.

Того дня вона вже сиділа в кабіні й чекала команди на зліт. Раптом підбігає технік: «Надю! Тебе тут хтось запитує». До літака підходить льотчик. «Здрастуйте, Надю! Я — Семен Харламов. Пам’ятаєте мене?»

Тоді вона вперше побачила його обличчя без бинтів. Семен розповів, що почув, що по ночах на їхньому аеродромі приземляються жіночі екіпажі, і в нього з’явилася надія знайти її, Надію.

На радощах, що зустрілися, вона чмокнула його в щоку, дістала з кабіни яблуко й простягнула йому. І тут надійшов сигнал: час вилітати.

Наступного вечора, коли вона знову прилетіла на цей аеродром, — радісна, думаючи, що зараз побачить Семена, його там не було. Льотчики розповіли, що вдень ​​його підбили в повітряному бою. Його знову поранено, і він знову потрапив у госпіталь…

Випадкова зустріч

Однак від долі не втечеш. Опинившись у відрядженні в Баку, вона знову зіткнулася з ним! Знову випадково, помітивши в групі військових льотчиків на порозі готелю.

Увечері Семен запросив Надю на танці. Разом вони прийшли в залу, де навколо були дівчата в красивих сукнях, у туфельках на підборах… А вона стояла серед них у чоботях (звісно, чоловічого розміру, бо інших на фронті не видавали). Грав оркестр, навколо були усмішки й сміх, а в неї — клубок у горлі: адже в цей час її подруги, такі самі красиві й молоді, піднімали в повітря літаки й летіли назустріч смерті.

Невесело їй було на цьому танцювальному вечорі. Запросили на вальс, однак, пройшовши одне коло, вона сказала: «Щось не танцюється»… Разом із Семеном вийшли з клубу. І тут він раптом каже: «Дозвольте вам що-небудь подарувати?» Знімає із себе білий шовковий шарфик (такі належало мати льотчикам-винищувачам), і ще дає їй хустинку з вишивкою, що дісталася йому за жеребом із шефської посилки. «Візьміть на згадку», — сказав він. Того вечора вони із Семеном домовилися писати одне одному…

Messerschmitt проти У-2

За бойові успіхи їхня жіноча авіачастина 1943 року дістала нове найменування: 46-й гвардійський Таманський нічний бомбардувальний полк. До кінця війни серед «нічних відьом» було 23 герої Радянського Союзу!

Сьогодні це просто дивовижно, як вони літали? У-2 — дерев’яний біплан із двома відкритими кабінами, без радіозв’язку й броньового захисту. З малопотужним двигуном, який міг розвивати швидкість лише до 120 км/год. Деревина, що горіла, мов смолоскип, після першого попадання зенітної ракети. А вони літали, спочатку навіть не одягаючи парашутів, щоб не перевантажувати літак!

Коли Надія повернулася з одного важкого вильоту, в обшивці її У-2 нарахували 42 пробоїни. Про страх не думалося. Напевно, через молодість, а можливо, через брак часу. Вони весь час були чимось зайняті, щось ремонтували, кудись летіли, чогось навчалися. Хоча, як згадувала потім Надія Василівна, коли на твоїх очах згорали у збитих машинах подруги, коли літаки розбивалися на навчальних полігонах, серце йокало.

Найтрагічнішою в історії полку стала ніч на 1 серпня 1943 року. Німецьке командування, роздратоване постійними нічними бомбардуваннями, перекинуло на ділянку дій полку групу нічних винищувачів. «Я заходила на ціль, знизившись над землею. Скинувши бомби, пішла в бік. І раптом німецькі прожектори почали схоплювати один за одним наші літаки. Їх розстрілювали в упор. Факелами, що палають, вони мчали до землі. Серце розривалося, проте допомогти подругам ми не могли. Цієї ночі загинули чотири наші екіпажі. У речових мішках залишилися щоденники, невідправлені листи загиблих дівчат…» — згадувала Надія. Зрозумівши, що проти них випустили нічних винищувачів Messerschmitt Bf.110, польоти тимчасово припинили.

Незвична тиша

Загалом за роки війни юні льотчиці здійснили 23 672 бойові вильоти. Полк брав участь у бойових операціях на Північному Кавказі, Кубані, Тамані, у Криму, Білорусії, Польщі, Німеччині.

— Це було в лютому 1945 року. Я повернулася з польоту. Подруги біжать до мене з газетою. У ній Указ — мені надано звання Героя Радянського Союзу. Я читаю рядки Указу і раптом бачу прізвище Семена Харламова. Йому також надано звання Героя Радянського Союзу. Це ж треба — ми в одному Указі. Я написала Семену: «Вітаю Вас! Бажаю дожити до Перемоги!»

Вони дожили. Надія Попова, яка здійснила 852 бойових вильоти, просто дивом жодного разу не дістала навіть поранення.

У День Перемоги Семен на машині з’явився в їхній частині. Вони поїхали в Берлін. Підійшли до рейхстагу, на якому бійці писали свої прізвища. Вони також знайшли уламок цеглини й написали: «Надя Попова з Донбасу. Семен Харламов. Саратов».

Потім приїхали в парк. Семен зірвав гілочку бузку й подарував їй. Від незвичної тиші крутилася голова. І раптом він сказав: «Надю, давайте будемо все життя разом».

Так склалася їхня доля. Того щасливого дня вони сиділи серед спорожнілих окопів і траншей. Запах бузку змішувався з димом. А вони мріяли про майбутнє…

Попереду в них було сорок п’ять років щасливого життя…