ВІСНИК

Підстави та умови визнання недійсності правочинів

Відповідно до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним – один із засобів захисту цивільних прав та інтересів. Детальніше про цю юридичну норму йдеться у матеріалі начальника відділу договірної роботи юридичного департаменту Інни ЗІНЧЕНКО.

Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) встановлює презумпцію правомірності договору — правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У ст. 203 ЦК України наведений вичерпний перелік умов, при дотриманні яких договір буде дійсним:

  1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
  2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно зі ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

  1. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
  2. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Зверніть увагу!

Згідно зі ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

  1. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Таким чином, якщо при укладенні договору не будуть дотримані перелічені вище вимоги, договір може бути визнаний недійсним  (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Як роз’яснив пленум Вищого господарського суду України (постанова від 29.05.2013 № 11) за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання.

Так само за загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов. Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови може свідчити про його неукладення, а не про недійсність, якщо інше прямо не передбачено законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України та статтями 207, 208 Господарського кодексу України (далі – ГК України).

ЦК України поділяє недійсні договори на дві категорії:

нікчемні – це договори, недійсність яких випливає з норм закону і не потребує визнання його недійсним в судовому порядку;

оспорювані – це договори, недійсність яких прямо законом не передбачена, але може бути визнана в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін договору або іншої зацікавленої особи, що заперечує дійсність цього договору.

 Ознаки нікчемного правочину:

1)  нікчемний правочин є недійсним тільки у випадках, передбачених законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, тому сторони не вправі вимагати одна від одної його виконання;

2)  правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред’явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторінБажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, так як такий правочин суперечить нормам закону. Суд допускає визнання такого правочину дійсним лише у випадках, визначених законом. Наприклад, при недодержанні нотаріальної форми договору за умови його повного або часткового виконання, якщо одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (ч. 2 ст. 220 ЦК України). Наявність можливості визнання дійсним вчиненого правочину не зобов´язує суд виносити таке рішення, оскільки правочин може порушувати інші умови дійсності правочинів або навіть бути неукладеним у зв´язку із недосягненням згоди за всіма істотними умовами;

3)  нікчемний правочин не породжує правові наслідки, які притаманні правочинам даного виду. Сторони не досягнуть бажаного результату внаслідок вчинення нікчемного правочину. Наприклад, недієздатність однієї зі сторін за договором купівлі-продажу породжує його нікчемність, через що такий договір не породжує прав та обов´язків, які виникають із договору купівлі-продажу;

4)  нікчемний правочин породжує лише наслідки, які пов´язані з  його недійсністю. Такими  наслідками  будуть  поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція) та відшкодування збитків або моральної шкоди, завданих другій сто­роні або третій особі внаслідок його вчинення.

ЦК України виділяє такі види нікчемних правочинів:

  • вчинений з порушенням обов´язкової письмової та нотаріальної форми (ст. ст. 218, 219, 220 ЦК України).

Нотаріальне посвідчення правочинів є обов’язковим лише у передбачених законом випадках або коли сторони домовилися про нотаріальне посвідчення правочину (ч. 4 ст. 639 ЦК України). У зв’язку з недодержанням вимоги щодо нотаріального посвідчення правочинів нікчемними є лише такі правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню чи такі, умовами яких передбачено обов’язкове нотаріальне посвідчення.

2)  вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК України);

3)  вчинений у випадках, передбачених законом, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК України);

4)  вчинений недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК України);

5)  правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України).

До договорів, що підпадають під ознаки цієї норми відносяться ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на:

– використання всупереч законові державної або комунальної власності;

– незаконне заволодіння, користування, розпорядження (в тому числі відчуження) об’єктами права власності українського народу – землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами;

– відчуження викраденого майна;

– виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу;

– приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків;

– виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів;

– використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Наявність завідомо суперечної інтересам держави і суспільства мети укладання договору у сторін означає, що сторони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного  договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності належних повноважень у посадової особи на підписання договору наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

6)  удаваний правочин (ст. 235 ЦК України).

 Зверніть увагу!

Недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають ЦК України та ГК України, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

За змістом ч. 2 ст. 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК України).

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін (ч. 4 ст. 216 ЦК України).

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою.

 На відміну від нікчемного, оспорюваний правочин у момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов’язки, а тому є дійсним. Проте, порушення умов дійсності правочинів у момент вчинення зумовлює можливість оспорення  їх зацікавленою особою і винесення судом рішення про його недійсність.

Розрізняються таки види оспорюваних правочинів:

  • вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України). Із-за різного роду обставин (хвороба, сп’яніння тощо) особа на момент укладання правочину могла не розуміти значення своїх дій.
  • вчинений юридичною особою, яка не мала права його вчиняти. Припис ч. 3 ст. 92 ЦК України зобов’язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов’язку не є підставою для визнання недійним правочинів, вчинених цими органами або посадовими особами від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

За загальним правилом контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо такі обмеження передбачені законом та про відповідні обмеження є відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Якщо договір містить умову про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної  особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому випадку не можуть враховуватись посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника іншої сторони за договором.

При перевищенні повноважень представника особа, яку він представляв, може або схвалити дії такого представника, або відмовитися від їх схвалення. Відповідно до ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Наступне схвалення юридичною особою правочину, здійсненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить його дійсним з моменту вчинення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до іншої сторони правочину чи до її представника (лист, телеграма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення такого правочину (приміром, здійснення платежу іншій стороні тощо).

Цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. Тому сама лише відсутність у статутних документах чи в положеннях, якими регулюється діяльність суб’єктів господарювання, записів щодо можливості здійснення ними певної діяльності та, відповідно, вчинення тих чи інших правочинів не тягне за собою визнання таких правочинів за їх участю недійсними.

  • вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК України). Під помилкою розуміється таке неправильне сприйняття стороною договору предмета чи інших істотних умов правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено.

Як роз’яснив пленум Вищого господарського суду України (постанова від 29.05.2013 № 11) помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, – з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо.  Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину.

Не вважається помилкою щодо якості продукції неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов’язань, що виникли з правочину, і не пов’язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв’язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

  • вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК України). Під обманом розуміється умисне введення в оману представника іншої сторони шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
  • вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК України). Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу, представника сторони правочину або його близьких з метою спонукання його до вчинення правочину.
  • вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України). Зловмисна домовленість – це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідною підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених ст. 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 ЦК України.
  • вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України). Ознаками такого правочину є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах під впливом тяжкої для неї обставини і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача.

 Фіктивний правочин (ст. 234 ЦК України), який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, є недійсним незалежно від мети його укладення.

Фіктивним правочином може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі і нотаріально посвідчений. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Договір може бути визнаний недійним у цілому або в частині (коли недійсними визнаються тільки окремі договірні умови). Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Момент, з якого нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним є імперативно встановлений чинним законодавством і не може бути змінений. Так, згідно з ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Це означає, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення в силу закону, а рішення суду про визнання оспорюваного правочину недійсним має зворотну силу в часі. Ч. 2 ст. 236 ЦК України встановлює, що за нікчемним правочином та за правочином, визнаний судом недійсним, не тільки не виникають права та обов’язки, настання яких сторони пов’язували з моментом вчинення такого правочину, а й ті, виникнення яких передбачалося лише в майбутньому.

 Щодо вимог, пов’язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність.

Ст. 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи.

Тож для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності вважається день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Справа про визнання договору дарування фіктивним  

(постанова Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16)

У липні 2014 року  Позивачка звернулась до суду з позовом до Відповідача 1 та Відповідача 2 про визнання договорів дарування недійсними.

Позивачка зазначала, що Апеляційний суд рішенням від 03.02.2014 стягнув з Відповідача 1 на її користь грошові кошти в розмірі 704 тис. 820 грн. Останній був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, отже, знав про свій обов’язок щодо його виконання, однак з метою уникнути виконання цього грошового зобов’язання 14.02.2014 уклав договори дарування з Відповідачем 2, за якими подарував їй усе належне йому нерухоме майно.

Посилаючись на те, що дії з безоплатного відчуження майна Відповідач 1 вчинив на користь своєї дружини у короткий проміжок часу після ухвалення вказаного судового рішення і що внаслідок укладення договорів дарування відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, Позивачка просила визнати недійсними відповідно до ст. 234 ЦК України договір дарування, укладений між Відповідачем 1 та Відповідачем 2, предметом якого є нежитлове приміщення, та договір дарування будинку та земельної ділянки.

Суд першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволенні позовних вимог Позивачки відмовив.

Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін.

Позивачка звернулася з заявою до Верховного Суду України.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що апеляційний суд рішенням від 03.02.2014 стягнув з Відповідача 1 на користь Позивачки грошові кошти в розмірі 704 тис. 820 грн.

14.02.2014 Відповідач 1 уклав договори дарування з Відповідачем 2, за якими він як дарувальник передав безоплатно у власність обдаровуваній – Відповідач 2, нежитлове приміщення, а також будинок та земельну ділянку.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Позивачки, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що Позивачка не довела належними і допустимими доказами, що укладені відповідачами договори є фіктивними.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Відповідно до ст. 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що Відповідач 1, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині – Відповідачу 2, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь Позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.

Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

За таких обставин Верховний Суд України ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ухвалу апеляційного суду та рішення суду першої інстанції скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

 Справа про скасування договору у зв’язку з несправедливими умовами, які привели до істотного дисбалансу між договірними правами та обов’язками сторін   (постанова Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-330цс16)

У березні 2015 року Позивач звернувся до суду з позовною заявою, посилаючись на те, що 18.05.2015 між ним та ТОВ «ЛК «Автофінанс» укладено договір фінансового лізингу на придбання автотранспортного засобу Geely GC 6 basic, під час укладення якого Позивача введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а тому він вважає цей правочин недійсним. Відповідач порушив права Позивача як споживача, оскільки під час укладення спірного договору застосував нечесну підприємницьку діяльність, не надавши йому достатньо часу для прийняття свідомого рішення, що призвело до того, що в договорі зазначена інша марка автомобіля, ніж Позивач бажав отримати, зокрема замість автомобіля Samand SE, вказано автомобіль Geely GC 6 basic, який удвічі дорожчий. Крім того, умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII), оскільки є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є підставою для визнання такого договору недійсним. До того ж навіть після підписання договору Позивача було неодноразово введено в оману щодо умов виконання договірних зобов’язань, що в подальшому завдало йому шкоди як споживачу.

Позивач просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18.05.2015 та стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на свою користь сплачені кошти.

Суд першої інстанції позов задовольнив.

Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду залишив без змін.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України  вважає, що заява Позивача підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 18.05.2015 Позивачем та ТОВ «ЛК «Автофінанс» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого товариство бере на себе зобов’язання придбати предмет лізингу – автомобіль Geely GC 6 basic у власність та передати його в користування Позивачу на строк та на умовах, передбачених договором.

Відповідно до умов додатку 1 до цього договору вартість предмета лізингу становить 7 тис. 313 дол. США 21 цент; авансовий платіж – 3 тис. 656 дол. США 60 центів (50% вартості предмета лізингу); щомісячний платіж – 304 дол. США 72 центи; адміністративний платіж – 731 дол. США 32 центи (10% вартості предмета лізингу) ; комісія за передачу – 219 дол. США 40 центів (3% вартості предмета лізингу).

Згідно з умовами договору адміністративний платіж – це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу.

Відповідно до додатку 1 до договору розмір адміністративного платежу становить 10% вартості предмета лізингу, що становить 731 дол. США 32 центи.

Відповідно до пункту 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах пункту 12.1 цього договору, що стосуються обсягу повернення коштів.

При цьому згідно з пунктом 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60% авансового платежу, а 40% утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає.

За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу.

Згідно із ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон № 723/97) за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Відповідно до частин першої, другої ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР.

Ст. 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір.

У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу.

Проаналізувавши норму ст. 18 Закону № 1023-ХІІ, Верховний Суд України дійшов висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими згідно із ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).

Суди встановили, що згідно з укладеним між сторонами договору фінансового лізингу лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати передбачені договором платежі.

Вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 7 тис. 313 дол. США 21 цент з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні на момент укладення цього договору складало 193 тис. 800 грн з ПДВ.

Відповідно до укладеного договору гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця.

Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця.

За змістом указаних пунктів договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає.

Проаналізувавши зміст договору, Суд установив, що за невиконання своїх зобов’язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду – штраф у розмірі 40% розміру авансового платежу та всю суму сплаченого адміністративного платежу.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень ст. 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов’язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог статей 638, 655, 691 ЦК України.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається.

При цьому згідно з пунктом 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (додаток 3 до договору), який сторони зобов’язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі.

Таким чином, на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов’язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов’язань лізингоодержувача.

Відповідно до пункту 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За такими зобов’язаннями відповідає продавець.

Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (ст. 808 ЦК України).

Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням ст. 808 ЦК України.

Крім того, ст.16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати:

а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

в) компенсацію відсотків за кредитом;

г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу.

За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу (10% вартості предмета іпотеки) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні ст. 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору.

Крім того, достроково погасити лізингові платежі можна не раніше ніж через 12  календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокове погашення лізингових платежів у термін до 12 календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі 10% суми дострокового погашення (пункт 10.4 Договору фінансового лізингу).

За змістом ч. 5 ст. 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.

Дослідивши умови договору фінансового лізингу, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, визначені ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ.

Отже, у цій справі, суд першої інстанції, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму адміністративного платежу, ухвалив законне й обґрунтоване рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України.

За таких обставин Верховний Суд України рішення апеляційного суду, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.