ПЕНСІЙНИЙ КУР’ЄР

«Політичної біжутерії не ношу»

19 березня 90-річний ювілей відзначила легендарна поетка, живий класик української літератури й просто видатна жінка Ліна Костенко.

Кажуть, на вступних іспитах в українські театральні інститути 80% абітурієнтів читають саме її вірші. Об’єктивно вона є найбільш цитованим і найулюбленішим сучасним українським автором, справжньою легендою. Ще б пак, понад сім десятиліть у творчості! Водночас ані доля, ані влада ніколи не балували Ліну Василівну прихильністю: доводилося роками писати «в шухляду», зазнавати принижень, цькування, захищати свою честь і навіть голодувати на знак протесту. Недаремно до її імені прикладають пафосні визначення на кшталт «совість нації» чи «залізна леді», над якими Ліна Василівна відверто іронізує. Але такий вже в неї склався імідж, і небезпідставно. За громадянськими строфами часто не видно ліричних відступів, яких у її житті також було багато.

«Пласкі мурмила»

Наприклад, чи знали ви, що в дитинстві Ліна мріяла стати льотчицею? Бажання було настільки сильним, що вона змайструвала із старої маминої парасолі й простирадла парашут, піднялася з ним на горище й стрибнула. Тоді маленька Ліна ледь не загинула, тому з мрією дитинства було покінчено. Після школи вона закінчила Київський педагогічний інститут, але вчителювати не стала, а поїхала навчатися в Московський літературний інститут — той самий, який Булгаков описав у романі «Майстер і Маргарита» під назвою «Дім Грибоєдова». Випускниця-відмінниця всесоюзної «кузні літераторів» уже на початок 1960-х мала три поетичні збірки і схвальний відгук рецензента її дипломної роботи, російського письменника Всеволода Іванова. Проте четверту її книжку «Зоряний інтеграл» заборонила до друку цензура. Можливо, тому, що вірші Ліни Костенко на той час поширювали самвидавом.

Все називається Україною —

універмаг, ресторан, фабрика.

Хліб український,

телебачення теж українське.

На горілчаній етикетці

експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі…

На наступну книгу, «Княжа гора», чекала та сама доля: видавництво «Радянський письменник» зажадало внесення коректив, але найшла коса на камінь. Подейкують, ішлося тільки про одну поезію, у якій Україна постала недостатньо радянською. Але молода поетка немов відрубала: «Або збірка буде із цим віршем, або не буде збірки!» Одне слово, розмова з директором видавництва видалася, м’яко кажучи, не з приємних. Після тієї зустрічі він доповів «нагору» про низьку культуру письменниці, а вона, ображена, вибухнула принизливими рядками:

Номенклатурні дурні, бюрократи,

Пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважать на карати,

а щонайбільше просто на сто грам…

16 років «мовчання»

Вона завжди писала, що хотіла, і говорила, що думала, ніколи не підлаштовуючись під обставини. Свою безкомпромісність поетеса успадкувала, напевно, на генетичному рівні. Бабуся вчила онуку любити свободу й бути чесною. Батька, вчителя, який самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети, заарештували 1936-го як ворога народу. «Вашим червоним прапором тільки биків лякати», — заявив він суддям, почувши вирок: 10 років таборів. Тож забороною збірок її було не злякати. 1965-го разом із кінорежисером Сергієм Параджановим, поетом Іваном Драчем, авіаконструктором Олегом Антоновим та іншими діячами культури й науки вона надсилає ЦК КПУ і ЦК КПРС листа-протест проти арештів української інтелігенції з вимогою зробити розгляди судових справ публічними. Наступного року вирушає у Львів підтримати в суді майбутніх дисидентів Михайла Осадчого, Мирославу Зваричевську і братів Михайла і Богдана Горинів, яким інкримінують антирадянську діяльність і пропаганду. 1967-го у Львові відбувся ще один суд, на якому була присутня Костенко, над Вʼячеславом Чорноволом. Потім ще один протест, цього разу проти введення радянських військ на територію Чехословаччини.

Донька Ліни Василівни Оксана Пахльовська, професорка Римського університету La Sapienza, так згадує про цей період свого дитинства: «Я у Ржищеві, де мій дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць… Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму. Ось я у в’язниці, ось до мене приходять «вони», але я нікому і нічого не скажу…» Ліна Василівна тоді серйозно готувалася до «посадки», проте покарали її в інший спосіб. За підтримку дисидентського руху крамольну поетку негласно заборонили друкувати, чим прирекли на вимушене мовчання, яке тривало 16 років. Це був важкий удар для письменниці, вона навіть оголосила голодування. Однак акція протесту не дала жодного результату, і їй довелося навчитися жити у творчій ізоляції. Свій найвідоміший твір — роман у віршах «Маруся Чурай» Ліна Костенко написала «в шухляду»…

Номенклатурний ляпас

«Маруся Чурай» пролежала на полиці аж до 1979-го. Офіційний вирок: «Книжка надміру затягнута й нецікава радянській людині». Проте коли нарешті роман з’явився в книгарнях, наклад у вісім тисяч примірників розійшовся немов гарячі пиріжки в базарний день…

Та українським радянським чиновникам, вочевидь, було важко припинити цькування. Відома акторка Ніла Крюкова, створивши з Костенко моновиставу за «Марусею Чурай», збиралася презентувати її в Київській філармонії. Проте філармонійне керівництво в останній день вимагало від неї повністю передрукувати текст, хоча книжка вже вийшла, а потім перенесло прем’єру в клуб «Арсенал». Ліна Василівна у відповідь на таке привселюдно дала ляпаса директорові філармонії. Цей випадок зафіксував у своєму щоденнику Олесь Гончар: «Міністр культури судиться з Ліною Костенко. За те, що дала ляпаса одному з його холуїв. Жаль, що не міністру!»

Жодного пієтету до можновладців вона не відчувала ані в радянський період, ані в часи незалежності. Чого вартий лише випадок 2005-го, коли новообраний президент Віктор Ющенко намагався вручити Ліні Василівні «Героя України». Тодішня очільниця прес-служби Ющенка Ірина Геращенко згадувала, що з президентської приймальні раз по раз набирали номер ювілярки, проте телефон мовчав. «Ми піднялися сходами і подзвонили. Під квартирою стояв хлопець з прес-служби з червоними вухами. «Вона не відкриє!» — прошепотів він. Ющенко подзвонив ще раз: «Дорога Ліна Василівно, це Ющенко!» Двері відчинилися, на порозі стояла Ліна Костенко, вона дозволила президенту і мені зайти. Я досі пам’ятаю кожну хвилину перебування в квартирі, де фото дорогих і важливих в її житті людей, нашу розмову, яка почалася з суворої догани за те, що хлопець, який дзвонив у двері до Ліни Василівни, розмовляв російською…» Від «Героя» Костенко відмовилася, заявивши: «Політичної біжутерії не ношу». Не стала носити також світської, відмовившись згодом від нагороди «Золотий письменник України».

Погляд Косталіни

Попри такий дещо усамітнений і відлюдькуватий спосіб життя, Ліну Костенко часто згадують українські поети. Кажуть, у молодості вона була дуже екстравагантною жінкою. Наприклад, Дмитро Павличко розповідає про таке: «Вона багато курила. Приїхала одного разу з Москви до мене в гості у Львів, то я купив коробку сірників, щоб при нагоді прикурити Ліні цигарку. Я ту коробку досі бережу, хоч Ліна Василівна відцуралася багатьох своїх друзів». Поет Микола Сом згадував: «Ліну Вася Симоненко дуже любив. У них таємна любов була, хоч Ліна старша від нього на п’ять років. На неї не можна було дивитися без захвату: жіночна, з лукавинкою в очах — справжня красуня. Він називав її Косталіна. Казав: «Мене нагородила поглядом Косталіна».

Мало хто знає, що «залізна леді» була двічі заміжня. Уперше вона вийшла заміж за поляка Єжи-Яна Пахльовського. Він був її однокурсником і носив їй оберемки бузку. У шлюбі народилася донька Оксана. Кохання було яскравим, але недовгим. Він не захотів їхати в Київ, а вона у Варшаву. Розійшлися тихо й мирно. Невдовзі Ліна зустріла свого другого чоловіка, Василя Цвіркунова, директора кіностудії імені Довженка. Він став для письменниці опорою на цілих 20 років і полюбив доньку Ліни як рідну. Згодом у них народилася спільна дитина — син Василь, який став програмістом і нині живе з родиною у США. Коли 2000-го Василя Цвіркунова не стало, на якийсь час образ залізної леді розчинився, лишилася просто беззахисна жінка, яка не знайшла способу, як із цим жити далі. «Одного разу я побачила аркуш паперу, на якому чоловік розписував кулькову ручку. Зазвичай пишуть перше, що спадає на думку, скажімо, своє ім’я. А він всю сторінку списував словом «добро»! Багато хто, знаючи мій характер, дивувався: як він із нею живе? А все дуже просто. Василь Васильович вважав, що повинен мене захищати. І, відчуваючи себе захищеною, я ставала шовкова, — згадувала Ліна Василівна в одному з небагатьох інтервʼю.

Утім, в останньому на сьогодні великому творінні — «Записках українського самашедшого» Ліна Костенко аж ніяк не шовкова. Така вже в неї творча вдача…

2017-го письменниця приєдналася до гуманітарної акції «Другий фронт АТО». Ліна Костенко передала на фронт кілька збірок своїх поезій із побажаннями та словами підтримки.