ПЕНСІЙНИЙ КУР’ЄР
ПЕНСІЙНИЙ КУР’ЄР

Замість Золотоверхого могли знести Софію

У жовтні виповнюється 907 років із часу завершення будівництва в Києві Михайлівського Золотоверхого собору.

Нинішній собор – і той, і не той водночас. Він має ту саму назву і стоїть на тому самому місці, що й храм, збудований онуком Ярослава Мудрого Святополком. Проте щоб повніше уявити, яким був один із найдревніших храмів Русі дев’ять століть тому, краще завітати… у Софію Київську. Саме там зберігаються мозаїки та фрески, зняті зі стін Михайлівського Золотоверхого, перш ніж 1937-го його висадили в повітря…

Останній з трьох

Після християнізації Русі київські князі внесли в архітектурний вигляд стольного граду суттєву зміну: біля князівського палацу будували храм, що мав символізувати богоугодність їхньої влади. «Град Володимира» прикрасився Десятинною церквою, «град Ярослава» – Софійським собором. А на Михайлівській горі на зламі ХІ і ХІІ століть постав «град Ізяслава – Святополка». Його ядром став один із найдревніших на Русі монастирів, що згодом дістав назву Михайлівський Золотоверхий. Якщо вірити літопису, у 1060-х роках старший син Ярослава Мудрого великий князь київський Ізяслав (християнське ім’я Дмитрій) звів монастир і навіть призначив його ігуменом Варлама з Печерської обителі, оскільки хотів поставити своє дітище вище за Лавру. У писемних джерелах тих часів згадують три храми монастиря: Дмитрівський, святого Петра і Михайлівський Золотоверхий. Як вважає частина дослідників, збудована Ізяславом Дмитрівська церква була дерев’яною. Перший кам’яний храм монастиря – церкву св. Петра, заклав старший син Ізяслава Ярополк близько 1085 року. І лише в 1108 році Святополк Ізяславич заклав церкву святого Михайла — Золотоверху. Будівництво було завершено 1113 року, і саме в новоствореному храмі знайшов останній притулок князь Святополк.

То була хрестово-купольна шестистовпна будівля з прибудованою з південного боку хрещальнею (подібні хрещальні мали також Спаський собор у Чернігові та Успенський собор Печерського монастиря). Нетиньковані зовнішні стіни храму були прикрашені викладеними з плінфи архітектурними елементами, а внутрішні щедро покривали мозаїки та фрески зі слов’янськими і грецькими написами — незаперечне свідчення значної ролі в розписах руських живописців, зокрема видатного печерського художника Аліпія. Проте найбільшої слави Михайлівський собор зажив завдяки розміщеній у ньому християнській реліквії — мощам св. великомучениці Варвари, привезеним із Царгорода дружиною Святополка, донькою візантійського імператора Олексія І Комніна Варварою.

«Це прекрасна будова…»

Згадки про Дмитрівський собор і церкву св. Петра після захоплення Києва монголо-татарами зникають з джерел, імовірно, ці храми були зруйновані 1240 року чи в лихоліття наступних сторіч. Але Михайлівський Золотоверхий значних пошкоджень не зазнав, і монастир, імовірно, не припиняв своєї діяльності. 1416-го і 1482-го Київ знову зазнав спустошливих татарських погромів. Проте в цей період, 1470 року, Михайлівський Золотоверхий собор було згадано в писемних джерелах у зв’язку з прибудовою до нього кам’яної церкви Входу Господнього в Єрусалим. Значно тяжчими для монастиря, як і для всього Києва, стали наслідки другого нашестя. Знадобилося півстоліття, щоб багатостраждальний храм знову зʼявився на скрижалях історії.

Велична будівля собору привертала до себе погляди іноземців, які відвідували Київ. В їхніх записах збереглася цінна інформація про прикметні особливості храму, які можна віднести до часів його спорудження. У середині ХVІ ст. польський історик Матвій Меховський засвідчив рештки позолоти на банях Михайлівського Золотоверхого і Софійського соборів. Тоді ж львівський купець Груневег записав, що куполи собору «мають яскраву позолоту, але краї даху навколо свинцеві…». Німецький посол Еріх Лясота 1594 року записав: «Це прекрасна будова, в середині якої є округла баня, дах котрої позолочений; всередині теж прикрашена мозаїкою, а підлога викладена маленькими кольоровими камінчиками».

«Проект утвержден…»

Що ж, те, що почали татари, довершили більшовики. Важко повірити, але приводом для зруйнування Михайлівського Золотоверхого стало… перенесення столиці УРСР із Харкова в Київ.

— Чи не першим рішенням ЦК КП(б)У після цього була постанова про будівництво в новій столиці урядового центру, який мав розташовуватись у районі Михайлівської і Софійської площ, — розповів «Курʼєру» мистецтвознавець, завідувач відділу історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська» Юрій Коренюк. — Відповідно попервах не було ясно, який із храмів — Софія чи Золотоверхий – приречений. Навіть більше, серед проектів, які вже в березні були представлені на розгляд ЦК, були й такі, що передбачали знести обидва собори і перетворити місцевість на рівний плац без жодних культових споруд. Тому Україні, можна сказати, «пощастило»…

Вже 27 березня ЦК КП(б)У ухвалює негласну постанову про знесення Михайлівського собору. Українська інтелігенція мовчить: на той час вона або сиділа по таборах, або боялася щось заперечувати, нажахана долею колег. Єдиний, хто висловив протест проти варварства, був мистецтвознавець і археолог Микола Макаренко. Після безрезультатної розмови з другим секретарем ЦК КП(б)У Павлом Постишевим він написав листа Сталіну з проханням не чіпати собор. Та марно. Утім, на захист культурної пам’ятки світового значення піднімаються наукові кола Москви і Ленінграда. 4 квітня завідувач музейного відділу Народного комісаріату просвіти СРСР Фелікс Кон надсилає секретну телеграму наркому просвіти УРСР академіку Володимиру Затонському, у якій пише, що в Москві мистецтвознавці дуже хвилюються з приводу «киевских проектов», і запитує, чи не можна змінити проект, щоб зберегти собор. На що Затонський категорично відповідає: «Никак нельзя, проект утвержден».

Але Кон на цьому не заспокоївся. Того ж таки дня він телеграфує першому і другому секретарям ЦК КП(б)У і, посилаючись на можливий розголос за кордоном, просить дозволу демонтувати бодай найбільш цінні мозаїки і фрески.

— Постишев називав мозаїки історичним хламом, який живить коріння українського буржуазного націоналізму, проте на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 11 квітня постановили створити комісію для визначення цінності мозаїк і фресок і вжити термінових заходів для їх демонтажу і збереження, — розповів мистецтвознавець. — Тож якби не зусилля поляка Кона, унікальні розписи злетіли б у повітря разом із собором.

В Україні не знайшлося навіть фахівців, які могли би професійно зняти мозаїки зі стін приреченого храму, тому їх довелося викликати з Ленінграда.

— Група реставраторів під керівництвом професора Фролова за два місяці зняла і перевела на цементну основу мозаїчні композиції: Євхаристію, апостолів Стефана і Тадея, Дмитра Солунського, орнаменти. Також було знято дещицю фресок, — розповів Юрій Коренюк. — Один із реставраторів, Павло Юкін, у своєму щоденнику залишив такий запис: «Я просив їх рвати собор по частинах, щоб серединні стіни не чіпали, бо вони не досліджені, а я ще знаходжу фрески. Мені це обіцяли. Назавтра приходжу — а собору нема». Варто зауважити, що реставратори як могли затягували демонтаж, сподіваючись, певно, що влада зміниться або змінить рішення, як це бувало в ті карколомні часи. Нарком Затонський грозився: «Если ваши реставраторы будут долго шевелиться, то мы снесем вместе с мозаиками и фресками».

І все ж, за словами Юрія Коренюка, велику частину михайлівських розписів вдалося зняти. Як будете в Софії, подивіться на Євхаристію. Величну мозаїку площею 49 кв. м реставратори поділили на 32 частини і кожну знімали окремо. На смальті чітко видно шви, по яких 80 років тому розрізали композицію. Апостола Тадея, щоб зняти з рідної стіни, де він провисів 820 років, поділили на три частини, а ось святому Стефану пощастило: його вирізали одним шматком. Дивлячись на ці зображення, легко уявити собі, яким був Михайлівський Золотоверхий у сиву давнину…

Відродження

Одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря був Олесь Гончар. На початку 1990-х років Українська Православна церква Київського патріархату почала збір коштів для відтворення собору. Щоправда, їх вистачило лише на початкові дослідження. Стало зрозуміло, що без державної підтримки унікальну пам’ятку українського бароко не відбудувати. І 9 грудня 1995 року президент Леонід Кучма видав указ, який визначав відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря загальнодержавним пріоритетом. Собор було відкрито 1998 року на День Києва.

Просто факти:

  • Мозаїки Михайлівського собору виконано на золотому тлі переважно в зелених тонах, поєднаних із фіолетовими й рожево-сірими кольорами. Розмір мозаїчного кубика смальти не перевищує 1,5 см куб.
  • Загальна площа збережених мозаїк становить 45 кв. м.
  • Оскільки роботи з демонтажу мозаїк здійснювали поспіхом, частина кольорових камінців осипалась. Їх просто підбирали і складали в мішки.  Загальна кількість осипаних решток досягла близько 100 кг.
  • Деякі композиції з Михайлівського собору нині перебувають у Росії, зокрема, мозаїка «Дмитро Солунський», кілька фресок і мозаїчних орнаментів — у Третьяковській галереї. Питання про їх передачу Україні наразі не порушують.
  • 2013 року мозаїки Михайлівського Золотоверхого, які зберігаються в Софії Київській, було відреставровано. Проєкт реалізували за грантом Американського посольського фонду збереження культурної спадщини.